У Європі бунтує не лише зима, а й студенти. Наразі протести охопили Італію та Великобританію.

У цих країнах молоді люди не погоджуються з ініціативами уряду щодо скорочення фінансування галузі. Приміром, на Апеннінах студенти не просто виходять на вулиці, а захоплюють вокзали та перекривають швидкісні автомагістралі. У полон на кілька годин узяли навіть Пізанську вежу…

В Україні студентство також не схильне мовчати. Згадаймо, наприклад, що виступи проти введення платних пос¬луг у вищих навчальних закладах зібрали на вулицях великих міст тисячі невдоволених. Новий привід для хвилювань, на думку деяких експертів, – запропонований вітчизняним Міністерством освіти та науки Закон «Про вищу освіту». Але наразі про нього говорять не лише студенти. Опитані «Главредом» експерти погоджуються, що поява нового Закону «Про вищу освіту» – вже надихає. Проте, якщо розібратися детально, закон, запропонований міністром Дмитром Табачником, не виправдовує сподівань про прагнення зробити європейською українську систему освіти.

Абітурієнту – готуватися, студенту – навчатися

Керівник центру «Дослідження суспільства» Інна Совсун вважає, що єдиний позитив у законопроекті – затвердження зов¬нішнього незалежного оцінювання (ЗНО) як одного з механізмів вступу до вищих навчальних закладів.

І справді, у статті 44 чітко пояснюється, що ЗНО – необхідна умова для допуску особи до здобуття вищої освіти. Щоправда, при вступі до вишу, окрім результатів тестів, враховуватимуть середній бал атестата та бал вищого навчального закладу.

Що таке середній бал атестата, ми вже добре знаємо. Але невідомо, про що йдеться, коли згадується «бал вищого навчального закладу». Можливо, про ту оцінку, яку абітурієнт може отримати за результатами підготовчих курсів. Експерти цього нам також пояснити не змогли. «Я не впевнений, що це можуть пояснити навіть ті, хто хоче це запровадити, – каже пан Полянський, голова правління Громадської організації "Центр освітнього моніторингу". – Це, безсумнівно, велике лукавство, яке не прой¬шло при затвердженні умов прийому до вишів. Фактично цей проект зводить зовнішнє незалежне оцінювання до нижчого рівня, ніж це було 2010 року». Тобто ми поверта¬ємося до вступних іспитів? «Безперечно. Цілком можливо, що "бал вищого навчального зак¬ладу" – це погано завуальована, невміло замаскована форма повернення до традиційної радянської вступної системи через іспити й інші впливи за умови формального збереження ЗНО», – припускає експерт.

«Я погоджуюся з тим, що університети можуть і повинні мати вплив на відбір абітурієнтів. Інша справа, що в цих умовах, у яких зараз перебувають наші університети, з поганим фінансуванням, одним із критеріїв відбору є фінансовий. Я не схильна до абсолютизації зовнішнього незалежного оцінювання, тому що, на жаль, часто ми бачимо, що студенти після ЗНО, оминувши інші критерії при вступі, слабші за тих, кого взяли до університету, перевіривши знан¬ня», – говорить Інна Совсун.

Та навіть якщо не намагатися абсолютизувати ЗНО, варто сказати, що успіх людини при вступі не має залежати від результатів ЗНО, бала в атестаті та бала вишу у рівних пропорціях. У міжнародній практиці часто, окрім результатів тестів, враховуються й інші показники, але найбільше на Заході довіряють саме незалежному оцінюванню.

Окремо варто сказати про мовне питання. Якщо в попередньому варіанті законопроекту від 2009 року зазначалося, що мовою навчання у вишах є українська, то тепер уже йдеться про кілька мов: «Мова (мови) навчання у вищих навчальних закладах визначається відповідно до Конституції України та Закону України "Про мови"». Не виключено, що у вишах планується ввести двомовність. «Зауважимо, що законопроект було розроблено в Міністерстві освіти 2008 року. І у попередньому варіанті було записано, що мовою навчання в системі вищої освіти є саме українська, а не державна. Я можу передбачити, бо достеменно не знаю, що розробники цього законопроекту статтю про мову навчання прописали "на виріст", очікуючи, що буде ухвалено скандально відомий законопроект "Про мови", де запроваджується двомовність», – припускає голова правління ГО «Центр освітнього моніторингу».

Новим у документі є й те, що він доз¬воляє адміністраціям вишів необмежено збільшувати розмір плати за навчання студентів-контрактників. Записано це у проекті, навіть не зважаючи на те, що у передвиборній програмі Віктора Януковича була обіцянка про забезпечення широкого доступу талановитої молоді до нових знань «незалежно від фінансових можливостей батьків». І про це пам’ятають студенти.

Також сьогодні Міністерство освіти пропонує зменшити граничну кількість студентів денної форми навчання, яких зобов’язані прийняти на перший курс за державним замовленням, на 1% – із 51% до 50%.


Готовність ректорів

Якщо законопроект «Про вищу освіту» буде ухвалено, то в Україні такі типи вищих навчальних закладів, як «інститут», «консерваторія», «технікум», «училище» зникнуть, а з’явиться «технічний коледж». По-новому заживуть і інститути, їх існування буде можливим лише як структурних підрозділів інших вишів, насамперед – університетів. Як, скажімо, при Національному університеті імені Тараса Шевченка – Інститут журналістики або Інститут міжнародних відносин. Усі інші інститути мають змінити «статус». Туманна доля й консерваторій. Їх планують реорганізувати в академії. Технікуми та училища – назвуть «професійними коледжами».

Чи не найбільше суперечок викликали запропоновані вимоги для кожного з типів навчальних закладів мати мінімальну кількість студентів (а разом із тим – мінімальну кількість галузей освіти та спеціальностей, за якими проводять підготовку). Окремі ректори відверто обурюються, що у вишах, очолюваних ними, мають навчатися не менше десяти тисяч студентів. Приміром, що робити таким закладам, як Національний університет «Києво-Могилянська академія»? За кількістю студентів його не можна буде назвати університетом. А якщо залишитися тільки академією (за новими вимогами, в академії мають навчатися не менше, як три тисячі студентів за одним-двома напрямами підготовки), то з’являться запитання до методів управління, зокрема фінансовою діяльністю.

Звісно, важко не погодитися, що вишів в Україні забагато – понад 350 III–IV рівнів акредитації. Та, напевне, не можна ж скорочувати їх кількість за такою обмеженою характеристикою, як кількість студентів.

До речі, не варто приписувати цю ініціативу нинішньому міністру Дмитру Табачнику, адже таку пропозицію було включено в законопроект ще минулого літа, тобто за часів міністерства Івана Вакарчука.

«Не запроваджено жодних механізмів зовнішньої оцінки якості вищої освіти. Університети мали б визначатися через кращу якість вищої освіти, яку вони дають, а не за кількісними показниками – скільки мінімально студентів може навчатися, – каже Лілія Гриневич, фахівець у галузі освіти та перший директор Українського центру оцінювання якості освіти. – А мало б ітися, скажімо, про наявність кваліфікаційних зовнішніх іспитів за певними професіями. У світі така практика існує. У нас мало не кожен університет має юридичний факультет. А результати такого зов¬нішнього іспиту, єдиного для усіх, одразу показали б, де готують юристів справжніх, а де – ні». До речі, у законі згадується, що метою навчального закладу є створення умов для здобуття вищої освіти. А Павло Полянський додає: «Але умови створюються вдома, а університет має пропонувати якісну освіту».

Також законопроектом передбачено структуру вищої освіти за освітньо-кваліфікаційними рівнями – «молодший спеціаліст», «бакалавр», «магістр». Ліквідується «спеціаліст». Цікавим є те, що магістра (і про це йдеться у документах Болонської системи) важко віднести до освітньо-кваліфікаційного рівня, адже це підготовка до наукової діяльності. Саме цим в Україні обумовлене зменшення набору на магістерські програми – мовляв, не може більшість випускників займатися наукою..

Збережено і стару традицію: бакалавра не вважають особою із закінченою вищою освітою. «Як і діючий закон, так і проект пропонують людині, яка умовно має бакалавра за фізико-математичним профілем, вступати до магістратури саме за ним, – підкреслює пан Полянський. – Якби була інша ситуація, коли спеціалістам надавали б закінчену вищу освіту, тоді такі люди, забувши про освіту у сільськогосподарському виші, могли б вступати до аспірантури на журналістику. А Україна мала б фахових журналістів з аграрного сектора».

За словами Лілії Гриневич, цей законопроект «Про вищу освіту» декларує кілька дуже важливих для України цілей, але далі декларацій він мало просувається щодо реальних механізмів, аби досягти цих цілей. Так, скажімо, нічого у законопроекті не сказано про європейську кредитно-трансферну систему. «А це базове поняття для забезпечення академічної мобільності, – говорить експерт. – Без забезпечення впровадження цієї системи ми матимемо і надалі проблеми як із взаємовизнанням дипломів, так і з урахуванням циклів, періодів навчання. Ще аргументи потрібні? Наприклад, ми розуміємо, що академічна мобільність має забезпечувати взаємообмін викладачами і студентами. Але, згідно із законопроектом, як і з діючим законом, іноземний викладач, навіть якщо він є доктором Гарвардського університету, все одно не може викладати у нашому університеті, поки не проведе нострифікацію свого дип¬лома. А це відбувається в Україні централізовано з Міносвіти. Без сумніву, питання нострифікації мали би бути віддані саме університетам».

Хотілося б, звісно, аби у новому законі був стратегічний план розвитку освіти в Україні. Проте саме цього не видно. У вишах знову кажуть, що вони не зможуть самостійно визначати зміст освіти – це так і залишиться прерогативою Міністерства освіти.