Перебуваючи в Болгарії, прем’єр Росії Володимир Путін розвинув тезу Дмитра Медведева про необхідність відмови від Європейської енергетичної хартії і створення натомість "нового всеосяжного енергетичного договору", який узгоджував би інтереси… постачальників і споживачів енергоносіїв.

Путін пішов навіть далі за свого протеже-президента: "Енергетична хартія, яка була у свій час підписана і не ратифікована досі російською стороною, своєї ролі не зіграла. Сьогодні можемо однозначно сказати: не бачимо ніякого сенсу навіть у збереженні нашого підпису під цим документом".

Натомість на кремлівському сайті був оприлюднений "Концептуальний підхід до нової правової бази міжнародного співробітництва у сфері енергетики". У декларативному документі натомість детально прописано зобов’язання транзитерів: і тарифи об’єктивні, і відповідальність за зриви постачання, і процедура подолання надзвичайних ситуацій.

Кремлівські речники встигли назвати цей документ не менш як "відповіддю на підписану в березні без участі Росії декларацію між Україною та ЄС щодо модернізації газотранспортної системи України".

Утім, це далеко не перша грізна ініціатива Москви, яка має всі шанси залишитися паперовим тигром. Однак ключовою щодо долі і цього документа, і загалом російського енергетичного контрнаступу на Європу є позиція України.

Україна справді може забезпечити якісний злам у енергетичних стосунках на континенті. Все, що вимагається – виявити ініціативу і зусилля у реалізації згаданої декларації з ЄС. Кошти, не зважаючи на кризу, європейці виділити готові. Але вони не готові просадити їх у пісок чи віддати на виборчу кампанію Тимошенко, а тим більше на фінансування російських проектів в Україні.

Тому від українського уряду вимагається досить чітка робота: визначення конкретних програм із модернізації, етапів підготовки документації до них (технічних завдань, техніко-економічних обґрунтувань тощо) і механізмів реалізації із залученням коштів ЄС.

Власне, про це ішлося в проекті Указу Президента України "Про модернізацію газотранспортної системи України" (http://www.epravda.com.ua/publications/49e74cafe6a13/), який Кабмін "підправив", вилучивши з документа конкретні параметри. Це вже відкинуло реалізацію національних інтересів України принаймні на той місяць, який пішов на бюрократичні розборки і творчість "юристів" Кабміну.

Зважаючи на спроби Тимошенко домовитися з Кремлем про згоду Януковича на проведення виборів президента в парламенті, прогнози на виконання Брюссельської декларації урядом Тимошенко похмурі. Якщо в Москві Тимошенко почує обіцянки – а вона їх почує, оскільки росіяни добре дають собі звіт про ціну питання – ми можемо стати свідками чергового переродження Тимошенко. І рештки її фанатичних прихильників знову будуть змушені переконувати себе, що біле – це чорне (бо Вона так сказала), а єдиний шанс на модернізацію української ГТС – це поділитися нею з Росією.

Президентові Ющенку не дорікнеш принаймні у одному: він і його команда роблять усе від них залежне, щоби реалізувати інтереси України в енергетичній сфері і сповна використати для цього міжнародну кон’юнктуру.

Однак його зусилля методично завалюються урядом. Так було з Єдиним енерготранзитним простором, який уряд не схотів підтримати організаційно. Так було з аверсом Одеса-Броди, коли особистим підписом Тимошенко було зірвано постачання нафти у проектному напрямку. Іронія долі в тому, що Тимошенко нині призначає на відповідальні посади в "Укртраснафті" представників компаній, які тоді обвинувачувала в корупції.

Брюссельська декларація має всі шанси поповнити цей список. Якщо протягом найближчого місяця не буде підписано робочих документів щодо модернізації ГТС, у країнах ЄС встигне спрацювати російське лоббі – і ситуацію буде спущено на гальмах. А тим часом уся пропагандистська машина Російської Федерації і чималі фонди "Газпрому" використовуватимуться для переконання єврочиновників у невідворотності російського сценарію переділу енергоринку.

Україна має шанс цьому перешкодити. Однак для цього потрібно, щоби Юлія Тимошенко згадала, якої країни вона прем’єр. І що країна має існувати і розвиватись іще довго після того, як у ній не буде прем’єра Тимошенко.