 Росія все більше прагне застосовувати не «жорстку», а «м’яку» силу, тобто не відштовхувати, а приваблювати, намагаючись вплинути на передвиборчий процес в Україні та деяких інших сусідніх державах.
З цією метою з 2007 року в Концепції зовнішньої політики РФ був передбачений відносно новий напрям – «гуманітарний вимір» зовнішньої політики. Основна ідея м’якої сили полягає у створенні привабливого іміджу, що сприятиме діяльності політичних акторів на користь джерела такої «сили». Проте докладне вивчення реального змісту цієї політики вказує на те, що РФ все ще плутає «м’яку силу» з «жорстокою» та з безпосереднім підкупом. До того ж «гуманітарний вимір» зовнішньої політики «хворіє» подвійними стандартами. Про це йдеться у книзі «Гуманітарний вимір» зовнішньої політики Росії щодо Грузії, Молдови, України та країн Балтії», яку нещодавно було презентованої в Києві.
Це 300-сторінкове англомовне дослідження є результатом спільної роботи експертів Центру східноєвропейських політичних досліджень (Латвія), Центру геополітичних досліджень (Литва), Міжнародного центру оборонних досліджень (Естонія), Міжнародного центру геополітичних досліджень (Грузія), Асоціації зовнішньої політики (Молдова) та Школи політичної аналітики при «Києво-Могилянській Академії» (Україна). Дослідження проведене за сприяння Інституту відкритого суспільства, Міжнародного Фонду «Відродження» та американського Національного фонду Демократії.
Перш за все, дослідження показало, що Росія все активніше використовує мережу організацій російських співвітчизників та російськомовних «Русский мир» у своїх зовнішньополітичних інтересах (про це свідчать і офіційні документи РФ). Посольства та інші представництва РФ, використовують фінансову підтримку як інструмент контролю над організаціями російських співвітчизників закордоном, даючи їм вказівки та плануючи їхню діяльність. У пострадянських країнах значна увага до співвітчизників має на меті їхню культурну ізоляцію від решти суспільства та перешкодити їхній повноцінній інтеграції в державі. Саме на це були направлені протести проти поширення викладання національної мови в Латвії (Штаб защиты русских школ), Естонії та Україні. Неінтегрованість російськомовної громади в цих державах має послабити їх політично та узалежнити від волі керівництва РФ. Про те, що представники російськомовного електорату в країнах Балтії налаштовані занадто проросійськи свідчить, наприклад, дії нового мера Риги Ніла Ушакова (що обрався від блоку «Центр Согласия», який підтримують російськомовні в Латвії) – перший свій візит за кордон він зробив саме до Москви, хоча допомога Ризі від структурних фондів ЄС зараз є набагато більшою, ніж російські інвестиції.
Там, де співвітчизників не вистачає, Росія може збільшувати кількість своїх громадян шляхом законної та не дуже законної видачі російських закордонних паспортів. Вони не означають автоматично повноцінного права громадянства через те, що для законного проживання в Росії потрібен внутрішній паспорт із реєстрацією за місцем проживання, який отримати набагато важче. Але наявність власників закордонних паспортів дозволяє «захищати їх та їхні інтереси» у разі необхідності шляхом військової інтервенції (це тепер легалізовано і у військовій доктрині РФ). Цікаво, що видача паспортів «летючими бригадами» російських паспортистів відбувалася максимум за місяць навіть у високогірних селах Абхазії та Південної Осетії. В той же час, після поліпшення відносин Росії з президентом Молдови Вороніним, у Придністров’ї важко було отримати паспорт РФ навіть за великий хабар.
МЗС Російської Федерації часто і дуже активно піднімає питання можливої дискримінації російськомовних в сусідніх країнах. Як країні Балтії, постійно дістається Литві, в якій росіяни становлять лише 4% і не відчувають себе дискримінованими, не стикалися з проблемами негромадянства і ніколи не скаржилися на це в європейські правозахисні структури. Проте в Туркменістані керівництво РФ відмовилося від подвійного громадянства для етнічних росіян. 130 тисяч росіян втратили громадянство РФ і стали громадянами Туркменістану. Звичайно, ніякої дискримінації чи просто порушень прав людини Росія там не помічає і про це нікому не скаржиться.
Все активнішу роль у розбудові «Русского мира» та просуванні Російської зовнішньої політики загалом бере Російська Православна Церква. Тільки цієї осені відбулися як мінімум три великих заходи РПЦ, на яких наголошувалося на ролі православ’я в інтеграції народів колишнього СРСР. РПЦ декларує духовну єдність націй, що сповідують православ’я під пастирством Патріарха Московського (хоча для церкви духовно єдиними мають бути всі православні християни незалежно від етнічного походження чи патріархату). Автономний статус Української Православної Церкви Московського Патріархату не визнаний іншими патріархатами, окрім самого Московського, що дозволяє в разі необхідності легко скасувати його. Ще більшу, ніж в Україні, вагу РПЦ має в Молдові та Латвії. В Молдові за часів комуністів православні церкви відмінних від РПЦ патріархатів зазнавали дискримінації, Воронін був єдиним закордонним президентом, присутнім на похороні патріарха Олексія ІІ.
Україна через розмір свого медіа-ринку має власні великі ЗМІ, що орієнтовані на її ринок та відповідають інтересам аудиторії. Натомість, у малих країнах російськомовним глядачам доводиться дивитися або ОРТ-міжнародне (Молдова) або адоптоване ОРТ – «Перший Балтійський Канал» у країнах Балтії. Інформаційне навантаження цих каналів надзвичайно відрізняється від національного телебачення, або, наприклад, від українського продукту. Про це свідчать, наприклад, результати голосування українців, які постійно проживають у країнах Балтії (від 60 до 80% за Партію Регіонів – такий результат навіть у Донецькій області зараз не зустрінеш). Тональність газет, популярних у російськомовних громадян країн Балтії просто вражає – в Україні важко знайти ЗМІ (окрім безпосередньо партійних газет-органів), що пишуть про державу перебування з такою отрутою та іронією.
В рамках «гуманітарного виміру» зовнішньої політики, Росія намагається активно діяти в галузі захисту прав людини. Щоправда, наразі такий захист більше виглядає як намагання використати з політичною метою росіян за кордоном як цілісну групу, а не як захист конкретних громадян. Підтримка особистих скарг чи звернень є дуже рідкісною і відбувається тільки тоді, коли це є справою престижу Росії. Тисячі індивідуальних випадків порушень прав громадян Росії закордоном, як-от у Середній Азії або країнах «третього світу» (прав власності, прав на неупереджений судовий розгляд чи слідство, свободу від катувань), залишаються без уваги Російської Федерації. Такий підхід у дечому нагадує «Африканську хартію прав людини і народів», де для прав народів (чи племен) передбачається перевага перед правами індивіда. З іншого боку, і колективні права захищаються тільки за наявності політичного інтересу в такій діяльності – якщо ж інтересу немає, офіційні особи мовчать.
Результати застосування «м’якої сили» та невідповідні результати у застосуванні «жорсткої сили» в «близькому зарубіжжі» переконали Кремль, що латентні шляхи отримання бажаного коштують менше і здаються більш ефективними. Таким чином, застосування «м’яких» стратегій у відносинах з сусідами має розглядатися як позитивна тенденція російської зовнішньої політики. Однак, практично «гуманітарний вимір» взаємодіє з «жорсткою силою». Також «гуманітарний вимір» імплементується гнучкими засобами – Росія змінює наголос на різноманітних «гуманітарних» проблемах (права людини, культура, «співвітчизники», і т.д.) відповідно до курсу відносин з конкретною країною – чим більш напруженими є відносини з країною, тим агресивнішими є заходи, що реалізуються.
Росія декларує, що «гуманітарний вимір» є способом застосування «м’якої сили». Проте її методи часто не відповідають поняттю «м’якої сили»: вони не завжди підкреслюють привабливість російської культури, гуманність її соціальних цінностей чи відкритість її політики. Наприклад, спроби Росії застосувати її співвітчизників для представництва національних інтересів Росії в інших країнах створює образ агресивності та ворожості до країн проживання. Необхідно зауважити, що «м’якій силі» для досягнення позитивних результатів потрібна стратегія «виграш-виграш» – адекватні виграші мають бути запропоновані адресатам «м’якої сили». У випадку Росії доволі важко знайти такі виграші.
Життєво важливим для України постає питання, як давати адекватну відповідь на виклики «м′якої» та «жорсткої» сили Російської Федерації, ба навіть впливати на саму Росію. У зв’язку з цим варто прислухатися до поради Україні від відомого російського історика, директора Центру вивчення Росії Російського університету дружби народів Ігоря Чубайса: «Допомога України [Росії] полягає в тому, що вона існує така, якою вона є, і в тому, що вона показує Росії, що є шляхи виходу. Чим швидше Україна підводитиметься на ноги, чого я вам від щирого серця бажаю, тим легше буде для Росії. Не прогинайтеся та не забувайте, що не всі росіяни не люблять Україну.»
Дмитро Кондратенко, Школа політичної аналітики при НаУКМА, український координатор проекту «“Гуманітарний вимір» зовнішньої політики Росії щодо Грузії, Молдови, України та країн Балтії» |
