Останнім часом в українських ЗМІ та Інтернеті дедалі більше з’являється полохливих текстів про нібито неминучий розпад чи поділ України на центрально-західну і південно-східну частину відповідно до результатів парламентських і президентських виборів останніх 6 років (2004-2010). Чи можна цей аргумент, що базується на різниці в електоральній поведінці мешканців різних регіонів єдиної країни, вважати достатнім?
Такі регіонально-електоральні відмінності є не лише в Україні, а й у багатьох інших країнах, що розпадатися явно не збираються. Однак в Україні деякі «патріоти», ще хворіють на патологічне боягузтво, вже пропонують поділити країну на «чистих» і «нечистих», «відпустивши» регіони, що недостатньо добре сприймають українську ідею, щоб позбавити себе клопоту, забезпечити спокій і головне (для них!) життя без боротьби, конфліктів і зусиль.

На початку ХХ століття Юзеф Пілсудський критикував поляків, кажучи, що вони хочуть здобути незалежність, сплативши за це «дві краплі крові й три гроша».

Окремі українські «патріоти» жахаються навіть таких «жертв». Хоча в нинішніх умовах України потрібна не кров, а важка, тривала, копітка робота.

Це та робота, що її в ХІХ сторіччі українофіли називали «органічною». Замість цього, деякі полохливі сучасні інтелігенти вважають за краще піти шляхом «самоампутації», віддавши Крим, Донбас і Причорномор’я.

Вони не розуміють (інтелектуальний рівень цих інтелігентів, їхня освіченість – це окреме питання): проблеми в українських регіонах часто-густо виникають не самі по собі й не з ласки професора Гантінгтона з його вченням про конфлікт цивілізацій, а внаслідок цілеспрямованих активних зусиль і після успішної реалізації відповідних планів на теренах одних регіонів, ці зусилля переноситимуться на інші. Тому мрії відсидітися на геополітичному «хуторі», сховатися там від ворожих вітрів історії є заздалегідь нездійсненими. Той, хто боїться боротьби, всіляко її уникає, однозначно приречений боротьбу програти. Він уже її програв до початку змагань, бо не має волі й духу боротися й перемагати. Саме таку схильність до капітуляції, що ставить на людей такого типу тавро приреченості на поразку, Євген Маланюк уважав однією з головних рис малоросійства, хвороби, що українською інтелігенцією й дотепер не подолано.

Останнім проявом такої поведінки української інтелектуальної верстви, останнім (лише за часом, на жаль) вихлюпом малоросійства в Україні було сумнозвісне «противсіхство», себто заклики на президентських виборах 2010 року голосувати «проти всіх», що й забезпечило Партії регіонів перевагу над помаранчевими силами. Цікаво, що відсоток тих, хто проголосував «проти всіх», арифметично збігся з відсотком відриву Януковича від Тимошенко. Таким же самим огидним проявом малоросійства є заклики відмовитися від соборності України на тій лише підставі, що на Південному Сході українська ідея поширюється дуже важко.

Якщо поглянути історично…

Не така й тривала історія незалежної України свідчить, що не тільки на Сході й Півдні були проблеми з українською політичною і національною самоідентифікацією. Наприкінці 80-их років ХХ сторіччя такі проблеми були в Києві, Полтаві, Чернігові, практично скрізь на схід від Збруча. Але в 2004 році на Майдані Західна і Центральна Україна виступала разом, як єдине геополітичне тіло. Не так давно українська ідея зупинялася на річці Збручі й далі не просувалась, а нині цей «Збруч» вийшов на східні кордони Чернігівської, Сумської і Полтавської областей.

Зауважмо, що тут українська ідея поширювалася всі ці роки за мінімальної підтримки держави, переважно самоплином, завдяки самому факту існування Української держави та зусиллям окремих ентузіастів. А якби держава ще бодай щось робила? Наскільки можна було б пришвидшити цей процес…

Можливо, на поширення цієї ідеї на Сході й Півдні знадобиться ще 20 років, але чи надасть їх історія Україні…

На превеликій жаль, ті 5 років, що сили, які маніфестували себе як патріотичні, мали президентську і частково прем’єрську владу, було згаяно найбездарнішим чином у сфері національної консолідації. Ніяких помітних звершень в культурній, інформаційній, освітній політиці в регіонах не було. Навіть не було наведено порядок у державних регіональних ЗМІ, що часто ставали рупором антиукраїнської, сепаратистської пропаганди, відверто працюючи на територіальну, культурну й ціннісну дезінтеграцію України.

Свою згубну роль відіграла концепція «деідеологізації», що була доведена до карикатури. Її зрозуміли як нейтралітет держави відносно себе самої, як відмову від самозахисту і самозбереження, як фактичне потурання антидержавним силам, що активно намагаються розколоти Україну.

Саме кволість державної політики національного самозахисту в ідеології, культурі та інформаційній сфері є причиною багатьох загрозливих проблем, а не особливості розвитку українських регіонів, починаючи з часів Візантії та пізньосередньовічної Московії.

Що робити?

Увесь досвід існування незалежної України вчить: якщо держава, її влада, відповідні інститути не будуть всебічно опікуватися єдністю країни, долати відцентрові тенденції, всіляко підтримувати всі паростки українського в проблемних регіонах, єдність буде втрачено. Втрачено не згідно з мудрими текстами професора Гантінгтона, а внаслідок суб’єктивної безвідповідальності, антипатріотизму й глупства, а подеколи й зради керівного політичного класу. Що можна порадити справді національній конструктивній владі? Для забезпечення єдності України треба насамперед відмовитися від ідеологічного нейтралітету і взяти участь, на боці України, ясна річ, у тій ідеологічній війні, що проти України ведеться вже багато років.

У першу чергу необхідно захистити українську візію національної історії на Сході й Півдні, відвойовуючи інформаційний простір цих регіонів.

Корисно було б підтримати роботу тих ентузіастів української справи, що вже десятиліттями працюють там на Україну самотужки. Безумовно, дещо змінити кадрову політику, що нині дозволяє людям абсолютно ворожим Україні робити карколомні кар’єри, а вмостившись в керівне крісло, вести системну антидержавну діяльність.

Треба сприяти, в тому числі фінансово, виданню проукраїнських газет, журналів, створенню телеканалів та інтернетсайтів у цих регіонах. Дуже важливим є послідовний розвиток українськомовної освіти на Південному Сході (це те, що нинішня влада намагається знищити, звести нанівець).

Рецептів і пропозицій може бути дуже багато. Не це в даному контексті є головним.

Головне – це зрозуміти просту й очевидну істину: за єдність держави і нації треба боротися. Найгірше – це пасивно спостерігати бурхливу діяльність антидержавних сил на Сході й Півдні, панічно малюючи нові кордони на карті України.

Отже, треба діяти як на державному, так і на громадському рівні (і на цьому рівні особливо енергійно!), залучаючи до роботи в тому числі і підприємницький клас України, пояснюючи йому, що він є життєво зацікавленим в існуванні Української держави, що здатна його захистити від нечесної конкуренції іноземців. Деякі українські бізнесмени вже відчули на собі безжальний наступ російського бізнесу, за яким стоїть вся потуга путінської спецдержави…

І позитивний результат обов’язково буде. Як співається в тій частині національного гімну України, яка чомусь досі не набула в нинішній державі офіційного статусу: «А завзяття, праця щира свого ще докажуть…».

Ігор Лосєв