Знову вибори. А ми знов не готові

Країна в чергове за останні роки втягується в передвиборчу кампанію – за 6 років після першого туру виборів Ющенка ми обиратимемо своїх «слуг» у місцевих органах самоуправління. Це так тепер називають «владу рад», яка з представницького органу для «кухарок, які можуть керувати державою», перетворилась на органи місцевого дрібного і середнього розкрадання суспільної власності і ресурсів купкою негідників з депутатськими прапорцями на лацканах. Чи так собі уявляв Віктор Андрійович місцеву владу і місцеві вибори-2010 у далекому тепер (і майже казковому) 2004-му?

З наближенням виборів досвідчені майданарбайтери оновлюють прайс-листи на свої послуги, пилососять від нафталіну затерті гасла і занюхані прапори, досвідчені члени ДВК, ОВК та ЦВК готуються до чергових стресових ситуацій, а партійні вожді перед люстерком репетирують обіцянки заможного життя вже завтра, ось тут – за рогом, заклики голосувати різними органами електорального тіла та зазивати у «Союз нерушимий». Все це ми неодноразово чули і віри цьому інформаційному шуму не має ані той, хто його продукує, ані той, на кого шум націлений.

З перемогою янукОвочів, а за великим рахунком, ще за часів «правління» народного президента, з‘ясувалося, що ті політичні сили, які асоціюють себе з українством та з демократією, не спроможні сформулювати ані українську національну ідею, ані українські національні інтереси, а відповідно не спроможні сформулювати притомну програму дій суспільства по подоланню того стану, в якому вже 20 років знаходиться країна. Цей стан можна назвати (і тут я абсолютно погоджуюсь з О.Забужко) дуже просто: УРСР. Так, ми продовжуємо жити в соціалістичні, а від тепер, після харківського пакту, ще й практично в союзній республіці.

Ладно Q-чмо – воно вибудовувало собі «Ідеальну країну червоних директорів» і досягло в цьому чималих успіхів – досить подивитися на персоналії наших «парламентарів»: ландики, звягільські, клюєви, бойки со товариши – це ті люди, які уособлюють реальність, яку намислило і побудувало нам Q-чмо.
Реальність, в якій правлячий клас власників великих промислових активів відчуває себе над законом, в т.ч. і над Основним Законом. Реальність, в якій здоровань-правоохоронець з пістолею, «браслетами» та рацією ганяє бабусь біля Лук‘янівського ринку, замість ганяти гопоту, яка біля метро Лук‘янівка відбирає у тінейджерів мобілки.

Ну, Q-чмо іншого побудувати і не могло, а ось суспільство (або достатньо істотна його частина), яке спромоглося встати і вийти на вулицю аби висловити свій протест проти побудованої реальності, так і не спромоглося на власний політичний раціональний креатив і не спромоглося на вимогу такого креативу від «польових командирів» зі сцени на Майдані.
«Польові командири» спокійно і із задоволенням занурились в пост-сов‘єтську реальність «УРСР під синьо-жовтим», вважаючи, що хорове виконання «Ще не вмерла України…» здатне модернізувати країну, а часті візити в Брюссель та Страсбург і є шляхом, який приведе Україну в НАТО та ЄС.

Вони нічого не спродукували за 5 років – ані стратегії, ані тактики. Замість цього було принаймні дві спроби суспільства долучитися до такого планування.

Якщо хтось ще пам‘ятає був такий віртуальний проект «Ідеальна Країна», або Ікра, який розгорнула ЮВТ після своєї відставки у 2005-му, маючи на увазі мобілізацію активного електорату напередодні парламентських виборів 2006-го. На скільки я пам‘ятаю, там була низка дуже цікавих пропозицій по реформуванню і модернізації як економіки і соціальної складової, так і суспільних відносин та державного управління.

На жаль, ще тоді склалося враження, що вся «пара» народного креативу пішла у свисток і єдиним результатом проекту «Ікра» можна вважати переконання ЮВТ у народній любові і цілковитій підтримці.

Другим потужним виплеском народної активності за останні роки можна вважати самодіяльну організацію осередків підтримки Яценюка в травні-червні минулого року – ну, до того, як він перетворився на «Арсенія», а потім на «кролика Сєню». Я з подивом і радістю читав тоді на форумах про те, як люди за власні кошти винаймають конференц-зали аби зібратися однодумцям, яким остогидла яловість помаранчевої команди і які прагнули привести на головну посаду в Державі свого, молодого, перспективного, прикрашеного квітами їхніх надій на європейське майбутнє. Озираючись назад, стверджую, що Яценюк втратив реальний шанс стати українським Обамою. Мережа креативних активістів народжувалась сама – її потрібно було лише підтримати власною присутністю, спілкуванням, живим словом і спільною мрією - і ця мережа сама б привела Сєню на Банкову. Без смугастих білл-бордів і замерзлих агітаторів у військових наметах. Томущо (с) люди хотіли ВІРИТИ у можливість швидкого здійснення МРІЇ. Цю мрію «Арсенію» потрібно лише почути і потім видати в якості передвиборчої програми.
Але все, що відбувається – відбувається за волею Божою. Ось і Яценюк нещодавно відверто зізнався, що ще не був готовий керувати країною.
А я ж вважаю, що ані він, ані Вона досі не готові слухати людей.

А людей варто послухати, адже багато з низ мають і кращу освіту, і багатший досвід, і більш глибоке бачення поточної ситуації і перспективи.
Не даремно кажуть, що економічна криза – це найкращий час для реформування економіки і запровадження новітніх підходів та технологій.

Напевно, криза політична є таким саме слушним часом для реформування політичних сил, які хочуть продовжувати свою діяльність і не сповзати на маргінес. Це час формулювати нові програми, налагоджувати діалог і співпрацю з громадськими організаціями. Результатом такої співпраці має стати спільна програма дій як на місцевому рівні, так і згодом на парламентських виборах.

Тільки таким чином можна подолати адміністративний ресурс янукОвочів. Тільки людина, яка вийде з програмою десов‘єтізації всього життя країни – від державного управління і прогнилої системи рад до абсолютно нових підходів в зовнішній політиці і реформування всієї системи пенсійного та соціального забезпечення, зможе реально конкурувати з кондовим популізмом яЛинковича і принципом «Усьо будіт Данбас» у 2015-му.

Напевно, варто серйозно підходити не до реформування країни та суспільства – цей державний устрій, система влади і суспільні відносини пост-совку реформуванню не підлягають. Варто говорити про формування Українського Суспільства v.2.0.

На мою особисту думку, як людини віруючої, нове суспільство повинно будуватися виключно на релігійних етичних засадах. На заміну злочинній комуністичній ідеології та безідейності періоду червоних директорів та гопників мають прийти 10 Заповідей Господніх.

Я думаю, що маю право написати: на рівні фахових експертів, до думки який прислуховуються і у Варшаві, і в Брюсселі, і у Вашингтоні, вже сформульовані нові підходи до євроінтеграції України. Це не порожні декларації тупого важкого предмета, а налагодження регіонального співробітництва (можливо, аж до взаємної інтеграції), яке має базуватися на історичних традиціях і культурної спорідненості народів Східної Європи, до якої історично і ОДНОЗНАЧНО не можуть бути включені землі моSSковського князівства 

Такий підхід надасть нового звучання дискусії між старою і новою Європою і відкриє додаткові можливості для України. Ось тут чітко проглядається відстоювання національного інтересу України.

Так саме і у місцевому самоврядуванні напевно настав час відмовлятися від системи «влади рад» і, можливо, впроваджувати системи самоврядування, які ефективно діють в Польщі, Литві чи у Нідерландах. А може є сенс самостійно переосмислити Магдебурзьке право і переходити від влади рад до влади цехів. А може перейти до полкового устрою часів Гетьманщини. Ясно тільки одне: потрібно переходити до чогось іншого, томущо (с) совок буде самопродукуватися без кінця і нікуди нас не приведе окрім моSSковського Хамства.

Я не хотів би зараз зупинятися на конкретних деталях тих проектів, які розробляє ця «анонімна» експертна група. Справа наразі не в деталях, а в позиції провідних на сьогодні політичних сил, опозиційних янукОвочам. Явно побоюючись програшу на будь-яких виборах, побоюючись маргіналізації – відтоку електоральної підтримки після такого програшу, ці політичні сили не наважуються використати вільний опозиційний час та дещицю ресурсу на залучення нових експертів для оновлення власний програм та обговорення їх у широкому колі громадських організацій.

Натомість старі опозиціонери намагаються збадьорити своїх прихильників старими гаслами і обіцянками, які ні на чому не ґрунтуються. Це, на жаль, полегшує янукОвочам досягнення мети: деморалізація незгодних і встановлення власного панування з елементами «луб‘янської демократії», африканської деспотії та модифікованої мафіозної системи сіцілійського зразку.

Єдине, що поки що подає надію, що час ще є, але він тане: кожна хвилька, яка не використана для формулювання раціональної програми, минає на користь янукОвочів.

Тримаймося разом, лідери!

Олександр DADDY Попов