Коли вщухли емоції від безпосередньої реакції на рішення Брюссельської конференції щодо модернізації української ГТС, стали зрозумілі доволі серйозні підстави російських емоцій і радості української делегації.
Попри те, що Конференція очікувалася як "прохідний" захід, вона несподівано для багатьох виявила досить серйозні і глибинні тенденції у ставленні європйських еліт до ситуації на континенті – на тлі кризи і загальної занепокоєності в ЄС майбутнім Союзу і гарантуванням його безпеки у всіх сенсах.

Якщо раніше перевага віддавалася кулуарним домовленостям і "спеціальним" відносинам певних чиновників із потрібними контрагентами – і насамперед Росією і її "Газпромом", – то тепер єврочиновники вимагають відкрити карти. Адже солідарність європейських держав є більш значимою для вирішення глобальних фінансово - економічних проблем, ніж переваги, отримані від сепаратних домовленостей з РФ.

Хоча прибічників вести справи “по-старому” залишається у Європі доволі багато, Москву тривожить сама можливість зростання публічних дискусій та, відповідно, вимог щодо досягнення загальних стандартів транспарентності у взаємовідносинах в енергетичній сфері у трикутнику Україна – ЄС -Росія.
А в таких умовах Росія завідомо програє: "чиста економіка" працює на користь української позиції.

У політичному плані особливо гостре невдоволення в офіційних колах Росії викликало ще й те, що до позиції Президента України в Брюсселі приєдналась Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко. У Москві вважають, що це порушує домовленості, досягнуті між В. Путіним та Ю. Тимошенко у контексті підписання “газових угод” 19-20 січня 2009 року.
Адже Росія ясно дала зрозуміти: конференція не має відбутися. У крайньому разі, завершитись нічим, а краще – визнанням небезпечності української ГТС і необхідності російського патронажу над нею.

Робилися і кроки в бік того, щоби змусити нових українських союзників підіграти Москві. За деякою інформацією, частина БЮТ, наближена до Медведчука, навіть намагалася примусити урядовців готувати "альтернативний" пакет на Брюссель. У ньому мала відкидатися позиція Президента України і по суті підтримуватися гасла "Газпрому". Але сталося, як сталося – і такі прожекти залишилися у БЮТ, на столах "молодих і наглих" адептів любові до РФ по-медведчуковські.

Якщо наступальний момент буде збережено і європейці не злякаються власної рішучості, не енергетичній карті Європи станеться якісний перелам.

У Москві занепокоєні, що кінцевим результатом домовленостей у Брюсселі може стати запровадження системи закупівлі газу європейськими партнерами на східному кордоні України. Це – найбільш логічна схема для стосунків між суверенними країнами. Більше того, вона означатиме, що відтепер не "Газпром" постачатиме Європі український газ до кордону ЄС, адже у цій схемі відносини з Україною були фактично внутрішньою справою Росії, і РФ могла домагатися низьких тарифів за транзит. Натомість якщо брюссельські домовленості будуть доведені до кінця, Росія продаватиме газ на своєму кордоні; через Україну його транспортуватиме ЄС – і відтак можна буде говорити і про європейські тарифи на транзит, і про інвестиції в ГТС, і про розгортання необхідних вимірювальних станцій, аби назавжди спростувати вічну тезу росіян про нібито "відбір" газу Україною.

Така зміна означатиме, що Європа стає набагато ближчою для України і набагато більш зацікавленою в розвитку її інфраструктури і наближення до інтеграції.

Відтак це – нічний кошмар для "Газпрому", оскільки вкрай обмежить можливості реалізації Росією власної зовнішньополітичної лінії щодо України і ЄС, а особливо – здійснення політичного тиску.

Тим більше, що “Газпром” уже став жертвою власних геоекономічних витівок минулого року: погодившись платити високу ціну за центральноазіатський газ, він має нині фактично переплачувати в умовах падіння світових цін на енергоносії.

Це сприймається особливо болюче і додатково посилює емоційну тональність реакції на результати Брюссельської конференції. Адже виходить, що росіяни самі себе перемудрили на всіх фронтах ¬– і перемога, отримання монополії енергопостачання в Європі, яка здавалася такою близькою, вислизає з рук. Особливо неприємно, мабуть, терпіти поразку від тих, кого вважали "недолюдьми": країн Центральної Азії (ставлення до яких у російській еліті не змінилося з радянських часів) і України (яка, якщо вірити Путіну і його вірним акинам від політології – і не держава взагалі).

Однак важливий урок має винести і українське керівництво. По-перше, країна здатна на знакові перемоги лише тоді, коли уся виконавча вертикаль працює на національні інтереси, а не намагається догодити сусіду в обмін на обіцянку політичної підтримки. І тут дещо турбують реверанси Тимошенко у бік Кремля, які зазвучали відразу ж після закінчення брюссельських переговорів.

По-друге, нині не час спочивати на лаврах. Російська влада відома здатністю до швидких і несподіваних у своїй цинічності кроків. Натомість чиновники ЄС мислять і діють неквапом. Тож необхідні подальші системні ініціативи України, які закріпили і розвинули би брюссельський успіх.