Шаблоны для Dle 10.5 форекс портал
Авторизация
 
  • 16:20 – У мерії не змогли обрати нового начальника управління культури 
  • 16:18 – Конституційний суд визнав декомунізацію законною 
  • 16:14 – Гундич Ігор вимагатиме зняття депутатської недоторканності 
  • 23:32 – Майже 220 тис. українців змінили місце голосування 
  • 15:59 – Ірина Бекешкіна: «Поки що нам загрожує не реванш, а невизначеність та управлінський хаос» 

«Нотатки спеца»: спецпризначенець розповів про події квітня 2014 року у Слов'янську

Радіо Свобода продовжує цикл інтерв’ю зі спецпризначенцем, який брав участь у стримуванні російської агресії, а до того моменту пройшов усі етапи становлення українських спеціальних підрозділів у незалежній Україні. Цього разу про те, як не вдалося «зарубати на корені» захоплення Слов’янська бойовиками російського полковника Ігоря Гіркіна (Стрєлкова), а також про сучасні якісні зміни в системі підготовки спецпризначенців.

– Те, що розпочалося із 2014 року, внесло свої корективи і зараз дуже добрі можливості для того, щоб повноцінно займатися бойовою професійною підготовкою бійців. Дуже важливо, що серед командирів старшої та середньої ланки спецпризначення багато тих, хто дійсно може щось зробити. Найголовніше, що серед командирів багато тих, хто вже продемонстрував якийсь клас, якийсь рівень на ділі. У бійців вже є якийсь рівень довіри до командирів. Цей прошарок вже вимальовується. На мій погляд, можливо, не так швидко, як треба було б, не так сильно, щоб будь-яка зміна бюрократичному апарату не змогла придушити цей процес.

Зараз реально покращилося матеріально-технічне забезпечення, харчування і все таке інше, про що професіонал не повинен турбуватися. Якщо я веду людей на виконання завдання, то вони мають бути зосереджені тільки на цьому. Так працюють у всьому світі. Єдине, у нас досі проблеми із розвідданими, а ви ж знаєте, що інформація вирішує все.

Що стосується виховної роботи із особовим складом, то раніше цим ніхто не займався. Тобто навіть якогось вихователя не було, психологи були, зі своєю специфікою. Але і це змінюється на краще, я думаю. Ще треба розуміти, що в «Альфі» завжди не менше від 90% людей із вищою освітою та офіцерським званням.

– Як спецпризначенці входили у події на сході України навесні 2014-го, після Майдану, після усього, що було в Києві та інших містах?

– Майдан відійшов на другий план, коли почалася війна. Ці всі хвилювання, пов’язані з Майданом, перевершила військова тематика. Перший раз ми туди (на Схід – ред.) приїхали у квітні, а до Києва я знову потрапив наприкінці травня.

І було дуже важко усвідомити, як таке існує паралельно в одній країні. Ми з дружиною пішли в аптеку, я вийшов покурити і зловив себе на думці, що шукаю найбезпечніше місце. Потім зрозумів, що це ж Київ, не Донбас.

Пішли в ресторанчик на Подолі, дивлюся люди такі безтурботні навколо, ходять і навіть не уявляють, що поруч із ними на території однієї країни все вже зовсім по-іншому.

Я навіть не про нас військових, нам простіше, у нас – «ось ми, ось ворог», а я про мирне населення, яке жило посеред усього цього. Невідомо, з якого боку вдарить, не відомо коли вдарить... Вони постійно знаходилися під цим страхом.

Ми заїхали, «відпрацювали» і виїхали, а тоді відпочиваємо у безпечній зоні. Люди ж постійно там…

Цей контраст – між миром тут і війною там – дуже дивував. Такі були психологічні «замітки на полях», і не лише в мене.

– Завдяки чому тоді, у 2014-му, вдалося стабілізувати ситуацію «там» і таки зберегти цей «мир» тут?

– Завдяки добровольцям – людям, про яких я розповідав. І тим, хто 3 травня прорвався у Краматорськ колоною. Ми тоді ганяли там, «як дурні».

І от – з одного боку дороги нас лають, а з іншого – вітають.

Я знав, що у нас там й агентура була, і що нас підтримують. Але мене здивувало, навіть шокувало, що люди – прості цивільні люди – вітають нас відкрито. Розумієте, вони йдуть посеред людей по центральній вулиці, бачать колону і нас вітають! І вони не боялися!

Або зразу після захоплення блокпосту біля «Рибхозу». Це західне передмістя Слов’янська. Місцеві їхали зранку через сепарський блокпост, а після обіду там вже український прапор.

І два чоловіки на тракторі: один фермер, а другий тракторист, побачили нас, зупиняються і біжить до мене цей фермер. Напевно тому, що за віком більше підходив. Підбігає і накидається на мене з лайкою: «Що ви собі там думаєте?! Де наша пропаганда?! Я вже боюся тут рота відкрити! Вони всі тут зазомбовані, а чому ви нічого не робите?»

Ну що я міг йому відповісти! Тільки те, що «ці питання не до мене». От така от була розмова.

Ще одне підтвердження, що психологія має важливе значення.

Думаю, що активність цих людей, те, що вони в тих умовах відкрито підтримували Україну, це теж мало велике значення для росіян. Їх стримала реакція українців у «проблемних областях», вони побачили, що не все так просто, як їм здавалося.

І, найбільше відкриття для них, що не кожен російськомовний, виявляється, є адептом Росії. Це був їхній конкретний прорахунок.
Ми про це казали тому контррозвіднику Гіркіна. Він нас переконував, що вони дійдуть ледь не до Львова. А я йому сказав: «Щойно перейдеш із Лівого берега, в тебе земля під ногами палатиме! Невже ви цього не розумієте?!»

А тоді, там на Сході, було дивне відчуття. Наче ти і на своїй землі, але оглядаєшся по боках.

– Про психологію ще. Видається, що від початку незалежності у психології українських «спеців» мало що змінилося. Усі – командири, а за ними і рядові – звично дивилися на російські спецслужби, як на якийсь зразок.

– Так і було.

– А коли ж виник «розрив шаблону», коли у тих, з кого брали приклад, побачити ворога?

– Напевно, в кожного був свій «розрив».

– Коли загинули свої?

– Тоді, у мене, дякувати Богові, ніхто не загинув. У мене 35 поранених бійців, із них 5 тяжкопоранених. Дякувати Богу, не довелося жодного разу, ані дітям, ані матерям, ані дружинам дивитися в очі і казати страшні речі.

Потім вже були загиблі…

Що стосується мене, то розуміння, «хто ворог», у мене було відразу. Однак, це не мало якогось емоційного забарвлення.

– Класичне: «хто стріляє, той і ворог»?

– Справа навіть не в тому, хто стріляє… Коли з’явилися ці «зелені чоловічки», які захопили слов’янський райвідділ, то вони для мене однозначно були вороги.

Так от, бронетехніку мали надати наші ВДВ вже там. План такий: гелікоптерами бійців «Омеги» перекидають під Слов’янськ і вони у полі зі зброєю чекають десантників, а потім вирушають блокувати Слов’янський райвідділ.
Вже була складена карта. «Омега» висадилася, а бронетехніки немає...

«Альо! Де вони? », а у відповідь: «Зараз! Ми їх шукаємо!».

А в цей час тогочасний командувач ВДВ, назвемо його Сашком, понтовий хлопець, став собі за 10 кілометрів звідти у лісі і курить. А тогочасний командир «Альфи» Гена Кузнецов, розумний чоловік, повертався із Луганська тією дорогою і побачив ту техніку на галявині і машину «зампреда».

І от, розповідає Кузнецов: «Дивлюся – машина зампреда. А при цьому наша радіорозвідка вислухала, що на них вже якусь засідку готують».

Тож Кузнецов зупинився, щоб запитати: «чого тут стоїте? Вас «Омега» чекає через декілька кілометрів»
А Сашко каже: «Немає наказу».

А Сашко каже: «Немає наказу». Кузнецов йому каже, що тогочасний міністр оборони ( генерал-полковник Михайло Коваль – ред.) підписав наказ про ваше «сприяння». А той у відповідь: «От нехай сам мені зателефонує і скаже, що мені потрібно їхати і їх забирати».

Кузнецов був із машиною супроводу – з полтавською «Альфою» Так от, коли вони вели розмову з тим Сашком, то раптом під’їжджають три машини, з них вискакують якісь люди, шикуються ланцюгом і починають лупити з автоматів у бік Кузнецова і зампреда.

Здається, нападників було восьмеро. При цьому вони абсолютно не звертають увагу на те, що там стоять військові, БТРи і все таке

Полтавська «Альфа» почала по них стріляти, і нападники розвертаюся, абсолютно ігноруючи той факт, що позаду них військові, і починають стріляти по «Альфі». А десантники не стріляють.

Кузнецову відразу ж поцілили в ногу, пробило кістку, він відповзає, він був без зброї і кричить до Саші, потім найближчому офіцерові: «Що ви стоїте, там же своїх убивають».

Офіцер без команди Саші не стріляв, а просто торкнувся «бетера», інші теж торкнулися «бетерів» і тоді вже поїхали відсікати ту «вісімку».
А вони відразу ж розвернулася і сховалася у найближчій лісопосадці, покинувши машини.

Чому не стріляли? Наказу не було? Ось це цікаво.

Хоча мені цікаво навіть не це, а чому до них так недбало поставилася ця «вісімка», вони наче знали, що по них ніхто не стрілятиме. І хто вони такі і чому приїхали в це місце?

А потім була ще одна історія розказана свідком, колишні опером, дуже добрим. Ми вже взяли під контроль Краматорський аеродром. Там могли військові борти з Росії приземлятися, тому потрібно було його тримати.

Краматорськ захоплений, навколо ворожа територія, але наші сидять в аеропорту, зокрема, «Альфа» і її керівна ланка.

До того як перебратися до Ізюма, вони всі там сиділи. Якусь частину військових перекинули до Ізюма, але їхнє керівництво залишилося там.

Так от, приземляються два борти, гелікоптери, один потім кудись полетів. За старшого Саша – командуючий ВДВ. Борт був, не пам’ятаю, внутрішніх військ чи Міністерства оборони – МІ-8. І на вечірньому засіданні кажуть: «Сашко, віджени ці гелікоптери». На той час сепаратисти вже захопили багато військової техніки і озброєння, а от гелікоптерів у них не було.

І далі, розповідає це опер, пішли вони митися і повертаються, коли вже сутеніє, аж бачать стоїть джип – «мордою» прямо в кущі. Задні двері відчинені, номерів не видно. Стоїть Саша командувач ВДВ і двоє якихось чоловіків – розмовляють. От вони пройшли так, щоб номери побачити. І виявилося, що коли «Альфа» проводила якийсь захід в Краматорську, то ця машина блокувала їх.

Ті поїхали, а Сашу питають: «Хто це був?». «Та, – каже, – раніше разом служили».

Вранці питають: «А чого гелікоптери не переставили?», а Саша відповідає: «Та незабаром же відлітають».

Хлопці сідають у гелікоптер, заводяться, тут підлітає ПТКР і все – цей гелікоптер згорів. Пілоти і весь екіпаж живий. Встигли вистрибнути. А потрапляння було у двигун і загоряння.

А що ж із Сашею? Потім з’ясувалося, наче, що він чийсь родич або генеральський зять. Його тихенько поміняли… і жодних наслідків. У принципі, його призначили на посаду командуючого при Януковичі ще.

Ось така от негарна історія. А Гені 10 сантиметрів кістки винесли, одна нога коротша за іншу, досі шкутильгає.

– А що з тими , хто в полі?

– А тих, хто в полі, приїхали борти і забрали їх. От і все. На цьому перша спроба захоплення Слов’янська скінчилася нічим. А могли їх, коли це тільки починалося, «зарубати на корені».

www.radiosvoboda.org
рейтинг: 
  • Не нравится
  • 0
  • Нравится
загрузка...
Оставить комментарий


Новини України і світу
  • Реклама
  • Ваш вибір?
  • Опитування
Чи підтримуєте ви ініціативу введення візового режиму України з Росією?
Рекомендуємо
  • Погода
  • Пошук роботи
  • Партнери

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Загрузка...
Загрузка...

UKR.NET -новини зі всієї України!
Квитки онлайн та фільми в кінотеатрах.
Пошук автомобілів по найкращій ціні на AVTOsale.ua.
Повна телепрограма на тиждень від TVgid.ua.

Гороскоп
Ми в соцмережах
  • Вконтакті
  • Facebook
  • Twitter
  • Google+