Україна воістину дивна країна. Те, що в її межах проходить цивілізаційний кордон, знають майже всі. Але про те, як це виглядає насправді в українській дійсності, знають тільки її мешканці.

Буває так: живе поруч із тобою людина. Здавалося б, така порядна собі людина, симпатична. Ти мимоволі зближаєшся із нею, і стає вона тобі приятелем, а то й другом.

Але чи то на чергових виборах, чи то просто в розмові про політичні уподобання виявляється, що, на відміну від тебе, та людина хоче жити не в європейській Україні, а в євразійській. І коли ти про це дізнаєшся, то відразу друг стає приятелем, а приятель просто знайомим. І стає якось ніяково за ту людину, до того таку тобі симпатичну.

Так чи інакше, а відчуття це не з приємних, і щоб не потряпляти в такі ситуації, треба знати, на мій погляд, наступне. По-перше, треба розуміти, що сама та людина у своєму совкому світогляді винна менше за все. Сімдесят років комуністичний тоталітаризм терором, штучним голодом виводив в Україні того гомо совєтікуса, і, треба визнати, що це йому певною мірою все ж таки вдалося.

У роки нашої незалежності ніякої ідеології, яка б розвінчувала ту радянську, на державному рівні не спостерігалось. Тому треба розуміти, що не твій совковий приятель, а ти сам виглядаєш в його очах таким собі диваком.

І все ж таки, щоб не розчаровуватись учергове в близьких тобі людях, треба знати наступне.

Совєтікуси боготворять Росію і все російське

Люди з совковим мисленням на всіх виборах голосують або за Партію регіонів, або за комуністів. Можуть віддати вони свої голоси і за «Сильну Україну» Тігіпка, і «За фронт змін» Яценюка, і навіть за «Батьківщину» Тимошенко. Але ніколи «совки» не проголосують за національно-демократичні політичні сили.

Совєтікуси боготворять Росію і все російське, вважаючи при цьому все українське (в тому числі й мову) при цьому вторинним, не вартим уваги. Так, у мене в Луганську є кілька знайомих, які стежать тільки за російським спортивним або театральним життям, ігноруючи при цьому ці ж сфери життя у країні їхнього власного проживання.

Радянські люди, як і за часів СРСР, ніколи не визнають Голодомор геноцидом. Більше того: переважна більшість із них не визнає штучної природи голоду 1932-1933 років в Україні. Сьогодні серед їхньої інтелектуальної еліти з’явились добродії на кшталт Олеся Бузини, які взагалі забороняють педалювати тему Голодомору людям, у яких від голоду в ті роки не помер ніхто з родичів. Тобто ті «цензори» не уявляють собі такого почуття в українців, як елементарна національна солідарність.

Як люди євразійського менталітету, «совки» сакралізують будь-яку реальну владу. Вони можуть лаяти її на кухні і навіть у громадському транспорті, але ніколи не виступлять проти неї публічно. Більше того – вони проголосують за ту владу на чергових виборах, «дабы чего не вышло». Пам’ятаю, з яким острахом дивились зі своїх вікон чиновники облдержадміністрації на перший помаранчевий мітинг у Луганську, який зібрав приблизно тисячу людей. Їхній острах пояснювався передусім тим, що той мітинг був стихійний і його учасники співали українські пісні.

Уже на другий наш мітинг влада зібрала й поставила проти нас учителів, викладачів, лікарів та студентів, які також були здивовані тим, що ми посміли виступити проти влади. Але вже на третьому такому протистоянні ми почули з боку біло-синіх погрози на свою адресу, на четвертому вони вже виривали з наших рук транспаранти. П’яте таке протистояння в Луганську закінчилося побиттям молотками помаранчевих мітингувальників.

Сніг біля пам’ятника Тарасові Шевченку був тоді в червоних плямах крові. Тобто «совки» готові придушувати всяке інакомислення, якщо на те є благословіння влади.

Стосовно мовних відміностей, то тут усе не так просто, як здається на перший погляд. Українська мова є головною ознакою нашої незалежної держави, але вона не є ознакою людини з європейським менталітетом в Україні. У Верховній Раді можна нарахувати чималеньку кількість депутатів, для яких українська є рідною, але це ніяк не впливає на суто совкову сутність тих народних обранців.

Але це вже тема окремої розмови.