 Минув рік від початку діяльності нової влади. Це – завжди привід для певних підсумків. У зовнішній політиці вони, як на мене, невтішні. Зовнішня політика є надзвичайно важливим інструментом, за допомогою якого держава реалізує свої інтереси у відносинах із зовнішнім світом. Ключовим поняттям при цьому є слово «інтереси». Це давно і добре відомий усім постулат.
Найважливіше завдання для будь-якої країни – забезпечення своєї безпеки. За нової влади воно трансформувалася у фактичну відмову від виконання цього завдання через оголошення України «позаблоковою». У підсумку не тільки не маємо чим забезпечувати свою безпеку тепер, але й не знаємо, як це зробити в майбутньому.
Для кожної країни принципово важливим є вибудова максимально сприятливих стосунків із світовими гравцями. У відносинах з Росією та США ми у цьому плані досягли «особливих» результатів, обравши позу «а что изволите», чим завдали очевидної шкоди не лише практичним, але й стратегічним інтересам України (маю, насамперед, на увазі «харківські угоди» та передачу збагаченого урану). У підсумку швидко втрачаємо до себе інтерес як з боку одних, так і інших. І не тільки.
Проголосивши продовження курсу попередньої влади на євроінтеграцію, що є позитивом саме по собі, влада почала згортати демократичні свободи, виявляти вперте небажання шукати розумного компромісу з питань узгодження справді складних питань щодо зони вільної торгівлі з ЄС (не може Україна диктувати Євросоюзу свої правила, якщо хоче стати його частиною. У них і свій статут, і свій монастир. Шанс на порозуміння – перехідні положення аж до 10 років). У підсумку всіма такими діями ставимо під сумнів не лише перспективу укладення угоди про асоціацію, але й сам курс на євроінтеграцію, практичним уособленням якої на цьому етапі згадана угода якраз і є.
Згадали вчергове про необхідність економізації зовнішньої політики, пошуку перспективних партнерів, але забули, що без рішучої дерегуляції економічного життя в Україні, реального, а не позірного приборкання корупції та наведення ладу в судовій системі жодної суттєвої інвестиції з-за кордону не отримаємо.
Експерти залюбки говорять про якість та ефективність зовнішньої політики. Екстраполюючи ці поняття на нашу, то я б вжив їх у контексті початку процесу якісного та ефективного зникнення України з порядку денного пріоритетів наших ключових партнерів. Така теперішня Україна нікому не цікава, а, отже, і не потрібна.
Сказавши це, хочу вкотре наголосити – вини у цьому працівників зовнішньополітичного відомства – від найвищого до найнижчого – немає. Вони – лише виконавці.
У чому причини такої ситуації
Головна проблема, яка продукує все те, про що йшлося вище, – відсутність ціннісного, а відтак і зовнішньополітичного, орієнтиру держави. Бути всюди означає не бути ніде. «Багатовекторність» замість чіткого позиціонування в системі світових політичних та безпекових координат – шлях до втрати зовнішньополітичного профілю держави, свого обличчя, повернення до стану об'єкта міжнародної політики.
Можна помилитися в оцінці ситуації, можна неточно спрогнозувати позицію партнера, можна, нарешті, ухвалити тактично неправильне рішення. Але це все так само можна швидко виправити, якщо є стратегічна лінія. Якщо ж такої визначеності немає, тоді зовнішня політика стає непрогнозованою і суперечливою. За таких обставин на ухвалення рішень головним чином впливають особисті уподобання, ситуативні моменти тощо. Така зовнішня політика у підсумку стає також і некерованою, бо з'являються групи впливу, які формують окремі центри ухвалення рішень, що призводить до дезорганізації всієї зовнішньополітичної діяльності. Сьогодні ми «успішно» наступаємо на ті ж граблі, що і на початку 2000-х років. Усі інші проблеми є лише похідними від головної – ціннісного вибору.
Як цьому зарадити?
Якщо говорити суто про зовнішню політику, то головною передумовою позитивних змін має стати відмова від безперспективного курсу так званої «багатовекторності» чи «позаблоковості». Україна є європейською, а не євроазійською державою. Євроцентризм має бути визначальним чинником зовнішньої політики держави. Практичними цілями має стати повернення до курсу на вступ до НАТО та ЄС як найефективніших на теперішній час безпекових та соціально-економічних інструментів у Північній Атлантиці. Це, звичайно, зовсім не означає відсутність інтересів в інших важливих для України регіонах світу.
У відносинах із Росією має бути подоланий комплекс меншовартості та примітивного мавпування. Україна та Росія по-різному бачать стратегічні цілі свого розвитку. Це об'єктивно зумовлює принципові відмінності у позиціях сторін на міжнародній арені. Єдино можливою основою двосторонніх відносин може бути міжнародне право. Мають бути денонсовані «харківські угоди», покладено край ідеологічній експансії Москви, дотримано національних інтересів в економічній сфері.
Звичайно, такі кроки вимагатимуть переосмислення всього комплексу питань державного будівництва, перспектив розвитку України. За теперішніх обставин сподіватися на це майже не доводиться. Проте дуже хотілося б помилитися. Шанс все ще залишається.
Володимир Огризко – колишній міністр закордонних справ України |
